Стокгольмський суд де факто зобов’язав Україну закуповувати газ у «Газпрому».
Іван Плачков, голова Всеукраїнської Енергетичної Асамблеї, дав інтерв’ю виданню Mind.ua
– Цього року «Нафтогаз» повинен відновити закупівлі російського газу безпосередньо у «Газпрому» – 5 млрд куб. м на умовах «бери або плати». Таке рішення ухвалив Стокгольмський арбітраж напередодні Нового року. Щоб виконати цю умову, сторони мають узгодити ціну на газ. Як ви оцінюєте перспективи таких переговорів?
– Рішення Стокгольмського арбітражу щодо спору «Нафтогазу» і «Газпрому», про яке стало відомо наприкінці грудня, частково задовольнило вимоги української сторони до «Газпрому». Однозначної перемоги України в цьому рішенні немає. Так, ще своїм першим рішенням у цій суперечці арбітраж визнав несправедливою умову «бери або плати». І 22 грудня, за інформацією НАК, вимогу «Газпрому» доплатити $56 млрд у цій умові відхилено. Однак грудневим рішенням «Газпром», по суті, отримав гарантії погашення боргу за зниженою ціною (ціною, що склалася в Європі) в обсязі $1,5–2 млрд. А суд зобов’язав Україну закуповувати близько третини – 5 млрд куб. м – від усього імпорту газу Україною, за рахунок закупівель у «Газпрому». Ціну цього газу ще належить узгодити, тому Україна і Росія повинні будуть відновити непрості переговори.
Це проблема державного рівня, за розв’язання якої відповідає уряд України. Переговори повинні вестися на міжурядовому рівні, на рівні галузевих міністерств за участю, у тому числі, «Нафтогазу» і «Укртрансгазу».
Ситуація ускладнюється тим, що і без того складні відносини між компаніями, на мій погляд, ще більше ускладнилися в ході слухань у Стокгольмі. Сторони висували одна одній багато вимог, зокрема і необґрунтованих. Тому майбутній міжурядовий діалог буде складним. І щоб вийти з цього процесу із взаємоприйнятими рішеннями, у цих переговорах повинна брати участь уся державна машина.
Але більшість справжніх професіоналів – фахівці державного рівня, що здатні адекватно оцінювати ситуацію, ефективно вирішувати актуальні проблеми і вести переговори, зараз виявилися незатребуваними. Хтось – із власної волі, хтось – проти неї. Адже в нинішніх умовах, які склалися в країні, існує ризик, що висококласні фахівці будуть перемелені в жорнах емоцій тих, хто далекий від професійного управління державою.
– У сучасній історії України були ефективні керівники державного рівня, здатні вирішувати найскладніші газові проблеми з вигодою для країни?
– Тут я можу озвучити свою думку, яка може видатися непопулярною і такою, що суперечить стереотипам.
Перше. У сучасній історії України найефективнішим переговірником по газу був президент Леонід Данилович Кучма, який в кризових ситуаціях сідав у літак і особисто врегульовував проблеми поставок газу в Москві, Узбекистані, Казахстані або Туркменістані. У той час був зовсім інший період взаємин між державами, у тому числі і на рівні перших осіб.
Друге. Ігор Бакай (творець НАК «Нафтогаз України» і перший її керівник) свого часу проводив досить ефективні переговори щодо поставок газу в Україну в обмін на бартерні поставки, як правило, незатребуваного в Україні обладнання та матеріалів до Росії, Казахстану, Туркменістану за дуже вигідними для України цінами. У період кінця 1990-х – початку 2000-х років Україна отримувала необхідний обсяг газу, що дозволяло забезпечувати його баланс без підвищення цін для населення і промисловості.
Третє. У 2005–2006 роках трапилася так звана перша газова війна, коли йшли дуже складні переговори щодо цінових параметрів, обсягів поставки. Тоді одним з найпрофесійніших і безкомпромісних парламентерів був Ігор Воронін (курирував міжнародні контракти в «Нафтогазі». – Mind). У ході переговорів було досягнуто компромісу, поставки газу в Україну поновилися. При цьому підвищення ціни з $55 до $95 за 1000 кубометрів було компенсовано підвищенням ціни за транзит з $1,09 до $1,6. Тобто економічного збитку для України не було.
І, звичайно ж, успішність переговорів ґрунтувалася на найвищому професіоналізмі відповідальних працівників «Нафтогазу України» – Миколи Гончарука, Антоніни Марченко та багатьох інших.
– Україна, крім закупівель газу, в найближчій перспективі також має врегулювати з «Газпромом» питання транзиту російського газу після 2019 року, коли закінчиться діючий контракт. У нинішній складній політичній ситуації між Україною і Росією можливий взаємовигідний консенсус у транзитному питанні?
– Серйозна проблема в тому, що офіційно у нас з Росією війни немає, але і переговори для врегулювання спірних питань країнами також не ведуться. «Нафтогаз України» зацікавлений зберегти газовий транзит, однак не узгоджені конкретні умови цього транзиту. Але перш за все ця тема має стати предметом міжурядових домовленостей.
Основні учасники переговорів з обох сторін – це міністерства енергетики, а «Газпром» і «Нафтогаз» повинні стати учасниками і виконавцями результатів цих переговорів. Для більшої надійності є сенс проводити їх на території третьої сторони – в Євросоюзі. Але всі проблеми обговорювати треба не з позиції емоцій, а з точки зору права та економічної доцільності.
Ігнорувати або замовчувати проблему майбутнього української ГТС – це велика помилка і навіть злочин. Але це питання ніколи не вирішувалося на рівні компаній. Майбутнє ГТС – це проблема державного масштабу, зокрема, вона стосується і нашої національної безпеки. Головна роль в її вирішенні повинна бути відведена уряду України, який визначає стратегію розвитку української економіки в цілому і конкретно «Нафтогазу». А стратегія НАК має відповідати стратегії розвитку всієї держави.
Та й таке сильне напруження в стосунках з Росією довго тривати не може. Ситуація постійно змінюється. І навіть закляті вороги, як свідчить історія Західної Європи, можуть у перспективі стати ближчими, ніж до запеклого протистояння. Так, наприклад, сталося у відносинах Німеччини з Францією, Польщею, Британією.
Україні треба якомога швидше почати обговорення перспектив ГТС. Адже це не тільки багато в чому визначає вагомий статус у розстановці на європейському газовому ринку, а й, звичайно ж, можливість отримання фінансових вигод. Але обставини ускладнюються тим, що в Україні вже фактично почалася президентська виборча кампанія. Тому, на жаль, це питання розглядається через призму політичної складової.
Схожий прецедент уже був. Згадайте, які пристрасті кипіли навколо нафтопроводу «Одеса – Броди», щоб забезпечити постачання каспійської нафти до Польщі через українську територію. Скільки звучало гучних пафосних суперечок! Реверс… Аверс…
– І що в результаті?
– Нічого. Нинішня ситуація з українською ГТС дуже нагадує ту історію. Але у нас ще є шанси зробити так, щоб доля ГТС склалася більш благополучно, ніж нафтопроводу «Одеса – Броди», який майже канув у Лету… Ми зобов’язані зробити так, щоб цей стратегічний актив приносив користь нашій державі та зміцнював її позиції на міжнародній арені.
– Благополучні шанси вирішити проблему ГТС, про які ви згадуєте, високі?
– Україна – молода держава. Лише 27 років триває процес становлення як демократії, так і економіки. А протистояння на сході, втрата Криму значно погіршують ситуацію.
Сьогоднішня влада в нашій країні неефективна з цілої низки причин: кадрова чехарда, ротації, зовсім нелогічні призначення, у тому числі представників інших країн. На мій погляд, влада ще не дозріла для того, щоб повною мірою протистояти сьогоднішнім викликам.
Основна ознака слабкості – це високий рівень тінізації економіки, який я оцінюю до 60%. Це означає, що надходження податків до державного бюджету є дуже низьким. Через це держава не в змозі виконувати свої соціальні функції – забезпечувати високу якість медичного обслуговування, освіти, безпеки тощо.
– Як ви оцінюєте якість управління «Нафтогазом України» за таких несприятливих економічних і зовнішньополітичних умов?
– Я не заздрю нинішньому керівництву «Нафтогазу». У чомусь навіть підтримую, хвилююся за них. І навіть багато їхніх дій міг би прийняти, якби вони були більш щирими і відкритими. Не треба зайвих слів, всім і без цього зрозумілі всі складнощі! Та й людей не можна обдурити перспективними ідеями, якими б привабливими вони не здавалися.
Краще чесно пояснити, що в ситуації, яка склалася, реформа компанії рухається вперед, але не так швидко, як хотілося б. А якщо хтось може швидше і ефективніше реформувати холдинг – нехай прийде і реформує. Але не треба триматися за його мільярди! Адже в будь-якому випадку настане момент, коли кар’єра в «Нафтогазі» завершиться. І якщо керував чесно, без лукавства і маніпуляцій, то будеш гідно і вільно себе почувати, а не прикриватися охороною і броньованими автомобілями.
Чимало є людей, які несподівано, багато в чому дивним для нас чином, потрапили в систему державної влади, не пройшовши всіх необхідних етапів росту. Вони зі своїм досвідом ще не готові до того, аби повноцінно і ефективно керувати на високому державному рівні.
Коли ти ще не доріс до потрібного рівня, але з воління долі потрапляєш на високу посаду, ти підсвідомо відчуваєш свою невідповідність, починаєш зайво метушитися, проявляти публічну активність, багато розповідати про свої успіхи в соціальних мережах, говорити багато зайвого. Складається враження, що вони тільки тим і займаються, що пишуть пости в соцмережах, беруть участь у міжнародних конференціях, різних форумах. Тим самим як би намагаючись виправдати свою відповідність високій посаді. Такий стиль діяльності не сприяє адекватній оцінці ситуації, яка складається, і прийняттю ефективних рішень в інтересах держави.
– Чи не образяться на ваше яскраве порівняння молоді реформатори?
– У мене достатній життєвий досвід, який дає мені можливість оцінювати ситуацію. Я вважаю за необхідне називати речі своїми іменами.
Наведу деякі приклади. Наприклад, середній вік у сенаті Конгресу США становить 61 рік, у Палаті представників – 57 років, середній вік міністрів в уряді Великобританії – 49 років, а в уряді Німеччини – 56 років, тощо. І для порівняння: середній вік в українському уряді – 40 років, у парламенті – трохи вище 40. Ця інформація говорить сама за себе. У владі досвід і молодість повинні бути в гармонійному балансі.
У «Нафтогазу» є ще одна особливість. Обіг компанії величезний. І щоранку її керівник розподіляє суми з шістьма або навіть сімома нулями. Це навантаження важко витримати психологічно. Воно дуже впливає на світогляд людини, а її сприйняття реальності спотворюється. Лише люди морально стійкі та з сильною психікою можуть не піддатися спокусі – при розподілі витрат на пальне сьогодні ощасливити одного, а завтра – іншого.
– Що, на вашу думку, в управлінні держхолдингом відбувається вже майже чотири роки?
– Топ-менеджерів «Нафтогазу» постійно роздирають протиріччя. Вони ночами не сплять. Їм дійсно дуже важко. Вони прийшли на хвилі реформ і проголосили себе реформаторами. Сучасними, красивими, європейськими. Вони спілкуються з багатьма і в Євросоюзі, і в Вашингтоні, і в Лондоні. Їм це дуже подобається. І вони дуже щиро хочуть бути такими передовими. Я їм вірю. Вони класні, просунуті та розумні. Це з одного боку.
А з іншого – вони розуміють, що якщо в найкоротші терміни реалізують задекларовані реформи, то більше не отримають доступу до тих мільярдів бюджету компанії, які контролюють зараз. І це теж природне почуття для кожного. І в цьому їх теж можна зрозуміти.
По суті, нинішні керівники «Нафтогазу» намагаються зробити неможливе. Вони намагаються об’єднати західний менталітет, заснований на принципі розумної достатності, з більш природним для наших широт візантійським менталітетом. Генетичну пам’ять досить важко викорінити передовою західною освітою і досвідом роботи в приватному бізнесі, отриманим на Заході. З ними відбувається ментальна ломка. Тут, у Києві, як і всі ми, вони за своєю суттю – візантійці. А сідають у літак, летять на Захід, і там доводиться перебудовуватися. Повертаються – знову треба включати рідний менталітет. Психологічно їм дуже важко.
– Вони постійно в когнітивному дисонансі. І як в такій ситуації краще реформувати «Нафтогаз»? Що порекомендуєте з висоти свого життєвого і управлінського досвіду?
– Окремо з «Нафтогазом» ми нічого не зробимо. Потрібна трансформація на державному рівні. Не може «Нафтогаз» в умовах візантійщини щось робити, ґрунтуючись на західному менталітеті. Інакше керівництву компанії не вижити.
Нам потрібно максимально викорінити візантійщину з нашого життя і з алгоритму взаємин на всіх рівнях. Це необхідне, важливе і посильне завдання. Та й країна вже сама поступово змінюється. Еволюція суспільства – це природний процес, його не зупинити. Воно більше не налаштоване терпіти при владі тих, хто суперечить цінностям євроінтеграції, демократії та ринкової економіки. А разом з країною поступово трансформуватимуться і принципи управління «Нафтогазом», які забезпечать ефективну реформу держхолдингу як однієї зі складових реформ української держави.
